У 2009 році виповнюється 75 років відтоді, як побачив світ перший збірник віршів російського поета Євгена Долматовського «Лірика». Чимало його творів, більше п’ятдесяти, покладено на музику. Серед широко відомих пісень – «Любимый город», «Эх, как бы дожить бы…», «Случайный вальс», «Сормовская лирическая», «Дунайские волны» та багато інших. У 1970 році в Києві в українському перекладі на полицях книгарень з’явилася збірка «50 твоїх пісень і написані Євгеном Дол-матовським оповідання про них».
   Поет не раз бував в Україні, а тому чимало своїх поезій присвятив їй: «Киев», «Родное село», «Уходят в леса партизаны», «Украине моей», «Лелека», «На Осколе» (на честь Л. Первомайського), «Белоруссия родная, Украина золотая», «На Десне» й інші. У війну поету доводилося творити у Києві, Кам’янці-Подільському, Куп’янську, Лозовій, Вовчанську. Він був зачарований Україною, красою її природи.
   Євген Долматовський у дні війни пережив чимало складних ситуацій: був контужений, поранений, побував у полоні, утік із табору. Брав участь у битві за Сталінград і вдруге був поранений. Дійшов до Берліна. Він писав: «Разве я сумел бы стать поэтом, если б не был рядовым бойцом?»
   Як відомо, незадовго до окупації фашистами Харкова редакція газети «Соціалістична Харківщина» (нині «Слобідський край») перебралася до районного центру Куп’янська. Сюди не раз заходив Дол-матовський. Саме він, написавши вірша «Песнь о Днепре», який згодом було покладено на музику, запропонував його газеті. Після того, як поет М. Талаєвський переклав вірш українською мовою, «Соцка» опублікувала його 17 лютого 1942 року. До речі, частіше всіх пісню виконував невеличкий хор Південно-Західного фронту. До свого репертуару її включали концертні групи, окремі солісти, які виступали на фронтах перед бійцями. Сумно-патетична і героїчна пісня піднімала бойовий дух солдат, кликала їх на подвиги.
   Уже після війни, в 1954 році, Євген Долматовський у складі радянської делегації побував у Німецькій Демократичній Республіці. Тут, у Тюрингії, він зустрівся з німцем Вальтером, директором одного із заводів НДР, який у роки війни воював у мундирі солдата гітлерівської Німеччини. Як розповів Вальтер, під час перебування німецьких військ на Харківщині він зустрів у Новій Водолазі дівчину Оксану, в яку закохався. Ось як про це пише Долматовський у вір-ші «Оксана»:

Как пыль, и меня ураганом несло,
Как черную пыль, по планете.
Под Харьковом есть Водолага-село.
В селе том я девушку встретил.
Оксана! Оксана! Хозяйкина дочь,
На майское утро похожа…

   Незважаючи на домагання молодого німецького солдата, Оксана не відповіла йому взаємністю. Натомість сказала в обличчя те, що наболіло в її душі: «Проклятий». Далі поет пише:

Я бросился к ней и отпрянул назад.
Что мог в оправданье сказать я?
Мне снится поныне тот голос, тот взгляд,
Заслуженное проклятье.
Вот с этого дня автомат на ремне
Стал тяжким, как камень на шее,
И новое чувство возникло во мне,
Наружу прорваться не смея.

   Німець через роки попросив знайти ту українську красуню і передати їй – його суворій учительці – щиру вдячність за науку.
   Ми звертаємось до нововодолажців і тих людей, кому хоч щось відомо про цю історію – палке кохання німецького солдата до сільської дівчини: будь ласка, відгукніться!